Бути християнином

Pxe61vTklwQ

«Зараз пізніше, ніж ми думаємо. Апокаліпсис звершується уже зараз. І як же сумно бачити християн, над головами яких нависає ця немислима трагедія – які думають, що можуть в ці жахливі часи продовжувати те, що називається «нормальним життям», повністю беручи учать у примхах цього безумного, самовдоволеного світу» (ієром. Серафим (Роуз)).

Ми всі називаємо себе християнами. Навіть більше: православними. Говорячи так, ми не завжди замислюємося, яку відповідальність ми приймаємо, і як наш спосіб життя повинен відповідати цим високим званням.
Усім відомо, що в древні часи, та й у недалекому радянському минулому християни зазнавали гонінь. Ті, хто справді вірував у Бога, терпіли страждання та йшли на мученицьку смерть, засвідчуючи істинність учення Христового. Сьогодні ж ми вільні у своєму праві вірити і сповідувати Бога. Сьогодні нам ніхто не забороняє відвідувати Церкву, читати Священне Писання тощо, але навпаки, держава навіть законодавчо захищає свободу віросповідування. Однак, є не менш значимі небезпеки, які ми схильні не помічати, на жаль.
В той час, коли ніхто нікого не переслідує за віру, скільки людей ідуть до храму? Так, чимало. Але є і багато тих, кому в неділю потрібно робити якісь справи, незакінчені серед тижня, відпочивати і т. д. Гріхом вважається, якщо в неділю зроблена якась потрібна робота, але відпочинок перед телевізором чи в розважальному закладі, в той час, як у храмах звершується літургія, – це норма. Людину, яка шукає чогось більшого, ніж виконання зовнішніх обрядів, починають вважати нездоровою, фанатиком. Та все ж, переважно, ми ідемо до храму. Там ставимо свічі, просимо Бога про здоров’я для себе та близьких, сприяння в роботі чи інших досягненнях і т. д. Все це добре, якби Бог не перестав бути ціллю, ставши засобом нашого життя й існування. Як часто ми просимо Його допомогти нам навчитися творити Його волю і виконувати Його заповіді? Як часто ми Йому дякуємо? Як часто приймаємо Таїнства?
Так, справді, і Таїнства приймаємо, сповідаємося і причащаємося – і навіть частіше ніж раз на рік, у Великий Піст. На жаль, сповідаючись, ми не завжди думаємо, що ми вкладаємо в свою сповідь. Так, ми говоримо про те, за що нам соромно, про що ми жалкуємо і в чому мислимо себе винними перед Богом і перед ближнім. Ми викриваємо себе перед Богом, священиком і своєю совістю. Отримуємо полегшення, виговорившись і ніби звільнившись від того, що тяготило душу. Але й після цього відчуваємо, що щось не так, чогось бракує. А бракує нам усвідомлення того, що цей гріх, який ми сповідали – відділяє нас від Бога. Ми не уподібнюємося блудному сину, який із далекої країни повертався до Батька. Ми отримуємо в Церкві психологічну допомогу, підтримку у розмові зі священиком; а спрага Небесного, бажання повернутися до Небесної батьківщини й туга за нею, відходять на другий план. Ми залишаємося вигнаними з Небесної батьківщини, навіть знайшовши причину цього вигнання, – тому, що не ставимо за мету повернутися до Отця.

Усі ми, напевно, відчували, що навіть коли все добре, нам хочеться чогось більшого. Так, нам бракує богоспілкування. Постійного життя з Богом і в Бозі. Нашою величезною проблемою є те, що ми розділяємо життя мирське і церковне. Цей поділ скоріше є не протиставленням цих двох понять, а поділом нашої особистості та дволикістю, розсіяністю, що протилежні ціломудрію. От в неділю ми в храмі, порядні і благочестиві християни, молимося і робимо добрі діла; а в понеділок ідемо на роботу, гніваємося на підлеглих чи жаліємося на керівників, заздримо колегам, обманюємо чи навіть крадемо – що поробиш, робота така, ніяк без цього – і, врешті, повернувшись додому, втомлені, роздратовуємося на ближніх – дружин, чоловіків і діток. Це ілюзія християнства, спотворене його розуміння, таке поширене сьогодні. А християнство – це хрест. Переважно нікому не помітний, бо це внутрішня робота над собою і переосмислення всіх ситуацій, бачення себе і своєї поведінки, бажання вчинити так, як би ми зробили ту чи іншу справу, як би сказали, подумали – для Бога, перед Ним і з Його волі.
Роблячи так, ми поступово починаємо бачити себе перед Богом і відчувати Його присутність в нашому житті – і в храмі, і в миру. І відчуваємо бажання, наче блудний син, повернутися «додому», до Отця. А для цього потрібно лише зробити кілька кроків назустріч Йому – і, на диво нашому людському, приземленому розумінню, Він зробить в стократ більше кроків, щоб врятувати «загублене ягня», яке покликало Пастиря на допомогу.
І всі ми відчуваємо, що бути християнином – це не просто ходити в спідничках-хустинках, освячувати квартири, машини й офіси, пити святу воду та їсти просфори. Ми всі розуміємо, що бути християнином – це щось набагато більше, глибше, сокровенніше. Робити висновки й виносити уроки з кожної побутової ситуації. Мислити глобально, живучи високими духовними категоріями, і детально водночас – не лише розмишляючи про Бога, але наповняючи Ним кожну хвилину, кожну ситуацію, подію, слово, думку. Зберігати мир і не допускати в серце суєтність. Думати про Бога, спілкуватися з Ним, довіряти Йому і працювати над своїми взаєминами з Ним. Радіти кожному дню як подарунку від Бога. Молитися, віддаючи все своє життя Його святій волі. За все дякувати, адже Його воля і діла перевершують наші бажання і розуміння, як все має бути. Іти «вузькою дорогою», бо тільки вона приведе нас до істинної мети. І любити.
Протопресвітер Олександр Шмеман говорить про те, що християнство – це «неможлива можливість» любити людину. Любити не все людство (думаючи, що ми досягли цього, як великі святі), а окрему людину, її особистість. Наших ближніх, знайомих і ворогів. Приймаючи Тіло і Кров Христові, приймати Його любов і цією любов’ю любити ближнього. І це не так легко, як здається на перший погляд. Нелегко зректися себе і переступити через свої бажання, свій егоїзм. Нелегко зважитися жити не для себе самого, але для Христа, що входить у нас, подаючи Свої святі Тіло і Кров.

Ієромонах Серафим (Роуз) говорить: «ті, хто обрав шлях християнства нехай не сподіваються нічого, окрім хреста. … Важко бути християнином – майже неможливо … Істинна криза – всередині нас, бо вибір такий: прийняти або зректися Христа. Христос – от наша криза: чи ми оберемо Бога – єдиного, Сущого, чи нашу самість, самих себе, які без Бога – ніщо. Ось єдиний вибір, що стоїть перед нами. Але наш час робить все, щоб ми відмовилися це питання вирішувати, тобто, фактично, обирали пекло, самість».
Бути християнином – це не задовольнятися наявним досвідом і розумінням, підлаштовуватися під шаблонні поняття, але постійно шукати живого Бога, шукати шлях, яким ми маємо йти, на який ми маємо стати, щоб навчитися бути християнами. Пам’ятаймо про це. І нехай Господь дарує всім нам сили, бажання й розуміння того, як досягти цієї мети.
Ольга Бойко

Ви можете залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Залишити коментар