Нова заповідь Любові

228774.p

«… не довго вже бути Мені з вами! Ви шукати Мене будете, але як сказав Я юдеям: Куди Я йду, туди ви піти не можете, те й вам говорю Я тепер. Нову заповідь Я даю вам: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою»
(Ін. 13 : 33-35)

Усім Своїм земним життям і служінням Господь наш Ісус Христос показав нам ідеал Любові. Вона стала змістом, способом і джерелом нашого життя. Про любов так багато сказано апостолами, святими отцями Церкви, священиками й богословами. Нам же, мирянам, потрібно це усвідомити, прийняти і намагатися хоч найменшою мірою – за нашим розумінням і можливостями духовними, цю заповідь виконувати… Тому хочеться поставити собі питання: чи розумію я, що таке любов? чи намагаюся я відкрити своє серце для любові? чи не заміняю я поняття любові християнської любов’ю у розумінні мирському?
А відповідь дуже проста. Її дав преподобний Силуан Афонський: «у кому немає любові до ворогів, у тому немає і духа Божого». Адже саме ця любов до ворогів і є заповіддю Христа. Ми пам’ятаємо, що і старозавітній декалог був оснований на двох заповідях – любові до Бога та любові до ближнього. «Любіть ближнього свого, як самого себе» (Мф. 22 : 39) – гласить заповідь, дана Богом через Пророка. Навряд чи ми сьогодні можемо похвалитися, що любимо ближнього (навіть найдорожчих і найближчих нам людей – рідних, друзів), як самого себе, адже час від часу на них ображаємось, вимагаємо уваги, любові й поваги до себе, ставимо свої інтереси понад їхні, роздратовуємося чи нарікаємо на них. А значить, виявляємося далекими від цієї любові – «як самого себе»

Христос дав нам нову заповідь. Переважно ми не замислюємося над тим, чому вона нова, у чому її новизна. Варто осмислити глибше кожне слово Спасителя: «Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на Небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й язичники не чинять отак? Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!»(Мф 5:43-48).
Якщо ми навіть не любимо ближнього як самого себе, то чи можемо ми такою любов’ю возлюбити ворога? Як правило, любов до ворогів ми розуміємо як прощення (хоча істинне християнське прощення не завжди нам під силу), толерантність, терпіння, мовчання у відповідь на образу, чи компроміс. Але добре було би молитися за тих, що ненавидять і кривдять нас: і не так, як ми це часто робимо (наприклад, «Господи врозуми його»), але так, як ми молимося за наших рідних, за яких турбуємося, переживаємо, яким щиро бажаємо добра. Так, зазвичай це буває дуже складно, але тривала робота над самим собою може стати нам у цьому добрим помічником.
Але, здавалось би, і цього мало, щоб Христова заповідь Любові стала новою для нас, а не просто більш глибокою та досконалою. Фраза «любити ближнього, як самого себе» поширилася навіть серед людей невоцерковлених як норма високої моралі. Але Христос сказав: «любіть один одного, як Я вас полюбив» (Ін. 13 : 35).

І ці слова – великі, чудесні, обнадійливі і водночас такі складні. Як Бог полюбив нас? Він полюбив нас так, що заради нас Син Божий прийняв тлінну плоть, гріховність якої розіп’яв через ганебну і мученицьку смерть на Хресті, яку воскресив і возніс до Отця. І, маючи всі можливості, «примусово» спасти нас, Він поважає нас так, що Сам приходить до нас і освячує, відновлює понівечену гріхом нашу природу, даючи нам свободу вибору.
Чи здатні і ми любити так? Кожен може дати собі відповідь сам: чи готовий я піти на Голгофу, прийняти муки і страждання заради інших? хоча би заради близьких і дорогих мені людей? а заради незнайомих? а заради своїх ворогів? Якщо бути відвертим із самим собою, то відповідь негативна. Навряд чи ми готові пожертвувати всім заради інших.
Але ж як міг Господь дати нам таку заповідь, яку ми не зможемо виконати? Так, самі не зможемо ніколи. Але й пам’ятаємо, як Христос сказав: «без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15: 5).
Чудове пояснення дає протопресвітер Олександр Шмеман: «…християнство є не тільки заповідь, але й одкровення та дар Любові. І тільки тому Любов нам і заповідана, що вона – ще до заповіді відкрита й дарована нам. Тільки Бог є Любов. Тільки Бог любить тією любов’ю, яка заповідана в Євангелії. І тільки в Боговтіленні, у з’єднанні Бога та людини, тобто в Ісусі Христі, Сині Божому та Сині Людському, Любов Самого Бога, а краще сказати, Сам Бог Любов явлений і дарований людям. У цьому дивовижна новизна християнської любові – що в Новому Завіті людина покликана любити любов’ю божественною, яка стала любов’ю боголюдською, любов’ю Христовою. Не в заповіді новизна християнства, а втому, що можливим стало виконання заповіді: у єднанні з Христом ми отримуємо Його любов та нею можемо любити і в ній зростати».

Тому щоразу ми дякуємо Господу за прийняті Тіло і Кров, з якими Він подає нам цю любов, та просимо Його, щоб ми могли її прийняти та утверджувати в своєму житті. «Не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2:11-21), – каже Апостол. Отже, живе в нас ця Любов, яка оновлює нас, яка стає нашою сутністю, дає нам можливість любити по-новому, за Словом Господнім, на нього ж і єдина надія наша.

Ольга Бойко

Ви можете залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Залишити коментар