Отче наш…

Cs0c_Dp_iOs

Господь – наш люблячий Отець, який нас милує, прощає й щедро обдаровує всякими благами, яких ми, однак, часто не помічаємо. Це ні для кого не таємниця і зрозуміло абсолютно кожному – і тому, хто справді відчуває Отцівську благодать у своєму духовному житті, і тому, хто тільки робить перші кроки в пізнанні Православної віри. Проте це аксіоматичне твердження потребує серйозних роздумів від нас – тих, хто впевнено називає себе християнами.
Щодня безліч разів ми говоримо: «Отче наш». Адже, Господь – наш Отець. А от чи ставлюся я до нього як син?..

Якщо поглянемо на стосунки між батьками й дітьми, то зможемо спостерігати різноманітні варіації цих непростих взаємин. Хтось, приймаючи щиру батьківську любов, зростає вдячною дитиною, усіляко намагаючись воздати батькам за труди та примножуючи цю любов у своїх дітях. Хтось холодно сприймає батьківські старання як належне, як перехідний досвід поколінь. А хтось, на жаль, зовсім не цінує батьківського піклування й праці – і даремно гірко плачуть матері за своїх блудних синів і дочок… Чи не те саме є й у наших «взаєминах» із Богом?
У богослів’ї виділяють принаймні три типи цих взаємин: рабські, наймитські й синівські. Як же часто ми, не зважаючи на любов Господню в Благодаті та Істині, поводимося цілком як раби. Так, беззаперечно, ми раби Господні, і без Нього не можемо робити нічого, все наше життя в Його руках, за Його допомогою можемо все; але Він же, безмірно люблячи нас, подає нам право вибору – бути Його рабами чи рабами гріха. На жаль, часто ми обираємо саме останню можливість… Ми, «християни», поводимось по-рабськи: не вб’ю і не вкраду, бо Господь покарає, Страшний Суд страшний тим, що «відправить» Суддя нас до пекла (і при цьому не розуміємо, що пекло і є та сама віддаленість від Бога) – такий і маємо «страх Божий». Боїмося порушити Закон, щоб собі не нашкодити, а Бог нам, по-суті, і не потрібен, він нам немов чужий…
к богу
Краще, напевне, коли ми поводимося, як наймити: я Богові служу – винагороду чекаю в кінці «розрахункового періоду». Я Тобі свічу – Ти мені здоров’я, я тобі молитвослів’я – а Ти, Боже, виконай моє бажання. Я все життя буду ходити до храму, постити, давати милостиню – а Ти осели мене в Царстві Небесному. Терпітиму скорботи й хвороби – і чекаю «великої нагороди на Небесах», Господи.
Власне, про ці різні «взаємини» з Богом мене нещодавно змусила пригадати одна людина. Прекрасна й добра жінка, яка все своє життя присвятила служінню своїм рідним, яка повністю віддає для них все, що має. Людина, у якої мені ще вчитися й вчитися бути християнином… Отже, вона дала мені кошти, щоб я передала їх пораненим військовим в госпіталь. Я дещо знітилася, адже знаю, що вона «складає копійку до копійки», тяжко працюючи й витрачаючи все на дороге лікування для мами та на те, щоб допомогти своїм дітям. Для себе не витрачає практично нічого – все їм, а собі нічого не лищається. Однак, вона заспокоїла мене: «Не хвилюйтеся, я – дуже віруюча людина. Бог мені все поверне: я – комусь, а Бог – мені. Ви зрозуміли?» І детально пояснила мені, як працює цей механізм, коли потрібно щось віддати, щоб отримати для себе блага взамін. А інакше Господь і тобі нічого не дасть, якщо ти сам не даватимеш ближнім.
Усе нібито й правильно… Як можна сподіватися отримати, не віддавши? І, ведучи правильний спосіб життя, не треба турбуватися ні за що. Навіть у Давидових Псалмах читаємо: «Я був молодим і постарів уже, але не бачив праведника покинутим або щоб діти його просили хліба» (Пс. 36: 25). Але таке дещо оманливе переконання мене засмутило. Адже якщо ми будемо робити добрі справи для того, щоб повернути собі щось взамін, то, виходить, ми «добро» наше продаємо? Обмінюємо? І воно все ще буде добром після цього бартеру? Замислилась: а ми ж завжди чекаємо чогось взамін, принаймні подяки, доброго слова…

Про нашу «праведність» гарно пояснює прп. Паїсій Святогорець: «Не треба думати про те, що якщо ми переносимо якісь страждання тут, на землі, то там, на Небі, нам буде краще. Залишімо ці базарні розрахунки. Ми хочемо Христа. І нехай буде мучеництво, нехай будемо йти на нього щодня; нехай нас б’ють щодня, двічі, тричі на день – нам це не важливо. Нам важливо лише одне – бути з Христом».

4_yZ5FdUrSQ

І як би добре було нам наслідувати тих, хто живе для Бога, усе робить для Нього, тільки для того, щоб виконати волю Його. Тих, хто не шукає для себе вигоди від «добрих» справ, молитви й любові, але всіляко намагається воздати подяку Богові за всі його милості. Тих, хто живе не за принципом «я роблю, щоб мені віддали», але «я роблю, щоб хоч на якусь маленьку частинку воздати за те, що мені дав Бог»… Одним словом, синів Божих.
І хоча нам треба було би ще повчитися добре поводитися по-рабськи і слухатися свого Владику, а не «служити двом господарям», але як же хочеться, наче блудний син, прийти до Отця і сказати: я згрішив, розтратив усі блага, що Ти дав мені, дозволь хоча би бути Тобі слугою… І з щирою Любов’ю припасти до Його ніг. А добрий Пастир неодмінно прийме Своє загублене ягня. Заколе тільця вгодованого і дасть найкращий одяг. Тільки би нам цього дійсно захотіти, тільки би відчути Отцівську любов своєю закам’янілою душею…

nxZ6OyjZtuc

Ольга Бойко

Ви можете залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Залишити коментар